Терикони — це штучні гори з породи, яку видобувають разом із вугіллям і просто не використовують. Виглядають як конічні пагорби, іноді доволі високі, і з’явилися вони там, де десятиліттями працювали шахти. Про терикони останнім часом говорять частіше, ніж про них взагалі колись говорили — і причина не в моді на індустріальний пейзаж, а в цілком практичних речах: пожежах, забрудненні повітря, небезпеці для людей, які живуть поруч.
Якщо коротко: під землею шахтарі видобувають вугілля, але разом із ним піднімають на поверхню тонни пустої породи — сланцю, глини, піску. Кудись цю масу треба подіти. Найпростіше — звалити в одному місці. Так з часом виростає конус, який може сягати 50-80 метрів заввишки. Деякі старі терикони на Донбасі вищі за дев’ятиповерхівку.
Терикони це не просто купи землі
Плутанина часто виникає саме тут: люди думають, що терикон — це звичайний насип, як під час будівництва дороги. Насправді ні.
Порода в теріконі містить залишки вугілля, сірку, різні мінерали. Через це всередині можуть відбуватися хімічні реакції — окислення, самонагрівання. У результаті терикон здатний тліти роками, іноді десятиліттями, і зовні це майже непомітно, поки не з’явиться дим або запах сірки.
Ось базові характеристики, які варто знати:
- висота — від кількох метрів до 100+ (є рекордсмени на Донбасі);
- склад — вуглисто-глиниста порода, сланець, іноді залишки самого вугілля;
- вік — деякі терикони простояли вже понад пів століття;
- стан — частина діючі (породу досі звозять), частина закинуті, частина горять.
Терикони — це фактично побічний продукт вугільної промисловості, який ніхто спеціально не планував залишати назавжди. Просто так склалося: дешевше і швидше було звалити породу поруч із шахтою, ніж думати, що з нею робити далі.
Чому терикони горять і чим це небезпечно
Ось тут починається найцікавіше — і найтривожніше водночас.
Всередині терикону, особливо старого, залишається вугільний пил і сірчисті сполуки. При контакті з киснем і вологою запускається реакція окислення, яка виділяє тепло. Якщо тепла накопичується багато, а вентиляції породи достатньо (а вона зазвичай пориста), температура всередині зростає до сотень градусів. Далі — самозаймання.
Горіння теріконів рідко виглядає як звичайна пожежа з полум’ям. Частіше це повільне тління із виходом диму через тріщини на поверхні. Вночі такі місця іноді світяться червонуватими вкрапленнями — місцеві жителі в шахтарських містах це бачили не раз.
Небезпека в кількох речах одразу:
Дим від теріконів містить оксид сірки, чадний газ, іноді важкі метали. Дихати цим постійно — погана ідея, а люди, що живуть поруч (а таких селищ на Донбасі десятки), фактично й дихають роками.
Другий момент — це навантаження на ґрунт. Дощова вода, проходячи крізь породу, вимиває сірчану кислоту й важкі метали в землю та в найближчі водойми. Тому поблизу теріконів часто фіксують забруднені підземні води.
І третє — фізична небезпека. Стара порода може обвалюватися, зсуватися, а на деяких теріконах трапляються навіть невеликі вибухи через накопичення газів. Тому підходити впритул, а тим більше залазити на них, — погана ідея, попри те що це виглядає як цікавий атракціон для фото.
Чому про терикони заговорили саме зараз
Тема стала гучнішою з кількох причин одразу.
По-перше, війна. Багато шахт на сході України зупинили роботу, шахтний нагляд послабшав, а деякі терикони залишились без будь-якого контролю. Без відкачування води з шахт (а це робили постійно, навіть коли шахта не працювала) підземні води піднімаються і можуть підмивати породні відвали, змінюючи їхню стійкість.
По-друге, екологи давно б’ють на сполох через те, що частина теріконів горить десятиліттями без реальних спроб їх загасити чи рекультивувати. Це не секрет для людей із Донецької чи Луганської областей — вони з цим живуть все життя, — але для решти країни тема стала помітнішою, коли про неї почали писати більше медіа.
По-третє, є й естетичний бік. Деякі фотографи та urban explorer стали знімати терикони як частину індустріального пейзажу — виходить доволі похмуро й водночас по-своєму красиво. З’явились навіть тревел-маршрути “індустріального туризму” містами типу Горлівки чи Єнакієвого, хоча зараз, зрозуміло, це майже неможливо через бойові дії.
Що з ними взагалі можна зробити
Повністю прибрати терикон — задача не з дешевих і не з швидких. Але варіанти є, і десь у світі їх вже застосовують.
Рекультивація — найпоширеніший шлях. Породу вирівнюють, покривають шаром родючого ґрунту і висаджують дерева чи трави, стійкі до бідних ґрунтів (акація, наприклад, непогано приживається). У Німеччині, у Рурській області, схожі відвали давно перетворили на парки й навіть гірськолижні схили — виглядає дивно, але працює.
Переробка породи — інший варіант. У деякій породі теріконів достатньо вугілля чи корисних мінералів, щоб її переробляти повторно: використовувати в будівництві, для виробництва цегли чи наповнювачів для доріг. В Україні такі проекти теж пробували запускати, хоч і не в промислових масштабах.
Гасіння діючих пожеж — найскладніше і найдорожче. Іноді породу проливають водою, іноді ізолюють глиною, щоб перекрити доступ кисню. Але якщо терикон горить давно і глибоко, повністю загасити його майже нереально — простіше контролювати, щоб не поширювалось.
На жаль, реальність зараз така, що більшість теріконів залишаються самі на себе. Грошей на масштабну рекультивацію в країні під час війни просто немає, і навряд чи ситуація зміниться найближчим часом.
Терикони — це не просто пейзаж шахтарських міст і не абстрактна екологічна проблема з новин. Це реальні гори породи, що можуть горіти, забруднювати повітря та воду і залишатися небезпечними навіть тоді, коли шахта поруч давно закрита. Тема нескладна на перший погляд, але за нею стоїть ціла історія промисловості, недбалості й тепер ще й наслідків війни — і саме тому про терикони варто хоча б трохи знати, навіть якщо ви живете далеко від Донбасу.
